БАЛАДА КРАСНОЇ ДІБРОВИ На вікодавнім попелищі, Де був колись правічний ліс, З весни на випраглім узвишші Один дубовий пагін зріс. Якимось дивом, не збагнути, Добірне зерня проросло, Всіма покинуте й забуте Піднялося одним одно; Неначе невмируща пам'ять Зростала пагоном журби Від тих часів, що досі манять Покликанням тії доби. Хіба ж забудуться старезні Перекази минулих літ, Що баяли дуби кремезні Під суголосний шелест віт. Той гомін неметикуватий, Як істини слова прості, Завжди повідував багато Про найважливе у житті. З того замріяного співу По-за діброву йшла луна Про стародавність нашу сиву, Де Воля вільною була. Вона віками доглядалась До гідних доленосних справ, В пошані вселюдській плекалась Священнодійствами відправ. Старі обряди і моління, Уклад і побит давніх літ Завжди від гордощі й свавілля Утримували Божий світ. У ті часи порядні люди Були щасливі на землі, Бо царство Боже було всюди І рідні звичаї старі. З благоговійним шануванням Стояв Господній храм в гаю, Дбайливо прибраний клечанням, Неначе в справжньому раю. Свята земля, святі і люди, Що живучи на тій землі, Не знали гани і огуди Та правили свята земні. На особливий пошанівок Пісень співали навесні, Як сходилися до гаївок На хороводи голосні. Кривий танок, як шлях кручений, Котрим весна додому йшла, Виводив люд благословенний, І радість щирою була. Когось, напевне, це доймало, Що у діброві споконвік Народне свято вирувало У затишку зелених віт. Реклись намовини злостиві На велелюдне зібрання, Лихі нашіптування криві Роїлись наче комашня. Злі й клеветучі пересуди Напрасну навели на храм, Насипали землі на груди Одвічно славленим Богам. Намовники і лиходії Злостивий задум віднайшли І на Русалчиній неділі Діброву нищити пришли. У заповзятості фатальній Затявся нищівний поруб, І похитнувсь найстародавній Багатотіннолистий дуб. Неначе воїн в обладунках Упав під натиском орди, Ажень земля здригнулась лунко Як на провіщення біди. Все нечестивці сплюндрували, Діброву геть у пень звели І храм Господній зруйнували; Велику смуту навели. Се ж бо по вражому загаду Принесло навіжений хист, І звичаям старим на зраду Прадавній вирубано ліс. Не зрадує людського смутку Пташина згука й гомін віт, І святість Божа без притулку Пішла блукати блигом світ. Звели на пси, що серце гріло, Став людям Божий світ не мил, Все, що здавна людей ріднило, – Усе розвіялося в пил. Що визнане було як треба І доглядалось безперіч, В жасному полум'ї до неба Палахкотіло день і ніч. Не стало красної діброви, Лиш пустка згарищем лягла; За тої злої зради-змови Неподуховленість прийшла. Лиш згодом вітер з-за околу Наніс у пустку насінин, З яких насіялось по долу Різномаїтістю рослин. Зросло усяке дерев'яччя Від дрібнолісся до кущів – Берези, дерну, карагача, Береки, дерези, хвощів; На місці красної діброви, Де мались красені дуби, Хмизняк піднявся дріб'язковий Між плевелів та лободи. Позаростало бугилою Усе, що вітер був наніс; Убравшись буйною травою, Дичавий піднімався ліс. За першу зиму снігу впало, Що стало би на три зими, Скрізь кучугур понамітало, Не переїхати саньми; А як потануло на весну, Пішло у ріст усе живе: Під сонячну блакить небесну Тягнулось пагіння нове. Підводився й дубок зелений Окрасою між чагарів, Серед осик, беріз і кленів, В тісняві помежи кущів. Дерева між себе змагались, Хто швидше вихопиться в ріст, А на дубок – лише всміхались: Не той, мовляв, у нього хист. Хіба ж йому за ними вгнатись, Занадто мляво він росте, Щоби-но з ними позмагатись – Шкода і слова на пусте. "Якийсь цурпалок невидужний!" – Глумилися над ним кущі; Здійнявши галас осоружний, Усі сміялись від душі. Чимало дубу перепало Наприкритися з тих розмов, Які точилися зухвало Від пересудів і намов. Одна була йому відрада – Згори зглядати далечінь, Що поставала мов принада Безмежно – скільки оком скинь. З пригору радуючи око Широкий споглядався мир, І видноколо з кожним роком Все більше роздавалось вшир. І тішився дубок від того, Назнавши істину одну: Щоб врешті домогтися свого, Дивитись треба в далину. Щось невиразне, незбагненне Приховувала далечінь І нуртувало в жилах кревне, Що зветься спадком поколінь. За роком рік минав поволі, Невпинно чередою літ Ішов за визначенням долі Природи невгамовний хід. Над сумнозвісним попелищем Зелом буяло молодим, Що гналось вгору якнайвище, Щоби повеличатись тим. А дуб на силі набирався, Щорік нарощуючи брость, Та не занадто вгору гнався, Немов очікував чогось. Неначе легінь на узвишші Замріяно собі стояв І дбав покликання всевишнє, І власне визначення дбав. Невдовзі дні лихі приспіли: Від блискавки зайнявся пал, Дерева і кущі згоріли, Одначе дуб не постраждав; Бо не байдуже гнався вгору У лісовий сум'ятний вир, А знав нарощувати кору, Та добре розростався вшир. Наука всім, хто безоглядно У марнославстві сновига, Хто дні гайнує недоладно, – Лиха година настига. А дуб перетривав негоду, Не запропащав від пори; Їйбо не знищити породу, Не перевести, хоч умри! Не марно спадщина існує – Непереможно, як мета; Призначення не згубить всує Марнот одвічна марнота. Не згине вікова діброва Допоки є хоча б один Нащадок спадку вікового, Бо й інші встануть поза ним. А вже як дуб у силу вбрався У розквіті немарних літ, Достатньо вгору підійнявся, Щоб осягти широкий світ. Зі згірка, наче на долоні Доброзичливої руки, Завиднівся на видноколі Стрімкий ревучий біг ріки. І ніби з дива незбагненно Постало з марева віків Провіще бачення давненне, Очікуване стільки днів. Все підсвідоме, стародавнє, Немов примарний дивосвіт, Постало врешті як наявне Картиною минулих літ. І споконвічний вид місцини Виразно врешті-решт постав, І красень дуб від тої днини Своє призначення назнав. Не встиг зогледітись, як знову Довкруж, куди не озирнись, Вже поназносило з околу Сміття й непотріб як колись. Як всяке дріб'язкове сім'я, Що здатне прорости будь-як, Заполонив усе довкілля Неперебірливий будяк. Та між непотребу помалу У гущині чагарників
Поодиноке зілля встало – Новітні парості дубів. Нове зростало покоління В оновлюваному гаю І не шкодуючи сумління Вбирало спадщину свою. І чуло погоння дубове, Що дуб старий розповідав, І вольний вітер знову й знову Стару легенду колисав. З тієї давньої легенди За світобаченням людським Це місце важилось священним І уважався ліс святим. Той давній предківський набуток Тримав старослав'янський світ, Щоб Дух Господній мав притулок І не урвався родовід. Майнуло літо швидкоплинне, Настала осінь золота І жовклий лист на землю лине, За вітром, граючись, зліта. Нечутно поза листопадом Прийшла негода сірим днем, Почавшись перед снігопадом Тривалим забивним дощем. За дощовицею невдовзі Найшла заметиста зима, І наче ковдрою уборзі Укрилась вся дичавина.
Заметені аж по верхів'я Дрімали молоді дубки, Поклавши думу в узголів'я І світлу пам'ять на роки.
Аж ось весна заквітувала, Милує око перестріч; Подовжується день помалу, Теплішає потрохи ніч. Прийшов розмай сягнистим кроком, Веселка в небі виграє, Ростини наливає соком, Снаги та сили додає. І мурашина, і комаха Раділа, що прийшла весна, Защебетала кожна птаха, Клопочачись коло гнізда. Земля закрасувалась квітом, Росте клечання молоде І неустанно з кожним літом Життєспроможнішим стає. Довкола велета старого Зростають молоді дуби, Неначе родова залога Міцні поставила ряди. І втішно дубові старому, І любо чути на віку, Як розмаїто вбраний одуд Дудів по днині в дубнику; А затишний мрійливий вечір Сідав на трави росяні, Розраду клав дубам на плечі І заколисував вві сні, І навівав найвікодавнє, Повите мороком віків Пошанування православне, Що славен рід слав'ян створив. Як перш в діброві вольний вітер Плекає пращуровий світ За давньоруським заповітом Розмовою зелених віт. А над дібровою, мов легінь, Звеличився кронистий дуб Без думки про зухвалу негідь, Без гадки про можливість згуб. Та чи кому б на думку спало, Щоби недоля навісна В діброву знов пришкандибала І нове лихо принесла. З якого побиту незнано, На кшталт непрошених гостей, Звідкільсь приплентався незвано Галасуватий гурт свиней. Вовки в той час перевелися, Всіх вибили до одного, Тож свині вільно повелися Зразком призначення свого. По лісу табуном бродили, Як власне й притаманне їм, Все на один копил цінили Свинячим розумом своїм. Ось вилізли із гниловоду, Прошкують лісом, верещать, Підриють пень, займуть колоду, Що де віднайдуть – все з'їдять. Жирують кожну Божу днину, Як спонука свинячий дух, Десь знайдуть гогос чи веприну, Чи закосичений вівсюг. Кагал свиней лиш їсть та рохка, Для них усе довкіл – їда, Бо ненажерливим мандрьохам Смачною буде й лавурда. Жадоби прагнення нестримне Жене свиней несамохіть, А вже як знайдуть щось поживне – Аж поза вухами лящить. Дрібцюють лісом, чагарями, Толочать потоптом усе, Несамовито риють ями Скрізь, де нетеча занесе. Неквапом видрались на згірок, Під дубом жолуді знайшли І свій лихий свинячий вирок Впроваджувати почати. Усім кагалом землю рили, Несамовито, всі в одно, Страшного лиха наробили Від недомислення свого. Бездумно риючи щосили, Навалою свинячих рил Коріння дуба підточили, Позбавили натоку сил. Адже на те вони і свині З буденним клопотом одним: Аби прохарчуватись нині, А інше все їм ніпочім. І прісно й нині в день посутній Зажуру викликає й сум За всі часи неперебутний Свинячий ниций недоум. Як тютя з полив'яним носом По шкоді мудра віддавна, Бешкетні свині з опоросом Налиходіяли сповна: Наївшись, ями покопали, Як свиням, власне, до смаку, І безтурботно полягали Під дубом спати в холодку. Свиняче ратище зугарне – Не менш страшніше за поруб. Але не все пішло намарне, Не зник безслідно красень дуб. Вже визначилася потреба Відродження старих часів, І підіймається до неба Залога молодих дубів. За найжалобнішої згадки
Від нашої старовини Постануть велетні нащадки – Величних пращурів сини. І вже за нового народу Зросла діброва, і дуби Закрасували силу й вроду, Як за колишньої доби. В діброві вітер має віти, В байраку дзюркотить струмок, І пишні різнобарвні квіти Яскраво вбрали животок. Знайшлися врешті й добрі люди – Порозчищали джерело, Щоб від злостивої облуди Святе очищення прийшло; Зробили лубове відерце, Де жвавий потічок точивсь, Щоб кожен з неповинним серцем Води джерельної напивсь. Приходять люди у діброву На спомин по старовині, Як здавна поусюди знову Співаються старі пісні. Йде в злагоді за літом літо, Діброва множить зелен-цвіт. Дай Боже бути світу світом! Дай Боже, не померкне світ!
