В українців і білорусів зберігся основний Перуновий міф про його боротьбу з Велесом (Зміуланом) за воду (Діву, Додолу, Мокошу), який в основному відтворює давню праорійську основу, що дійшла до нас у писемних текстах Рігведи. Донині збереглося українське прізвище і загальна назва блискавки - Перун. В обрядових піснях літнього періоду (купальські і, так звані, "петрівочні" пісні) образ Перуна був замінений "святим Петром", а в серпневих спасівських обрядах - "святим Іллею". Він, покровитель воїнства, що згідно з багатьма легендами викував у кузні Сварога чарівний меч, Меч Орія, яким русичі, Орієві нащадки перемагають ворогів. Про це повідав русичам Отець Ор, якого Сварог узяв до своєї Небесної кузні. "А бачив там Ор, як Перунько мечі кує на ворогів, і кувавши, рече йому: "Це стріли і мечі маєте на воїв тих, і не смійте боятись їх, бо знищу їх до поду" ... Це бо говорив Перунько і кував мечі й Ору казав, і те Ор повідав Отцям нашим"(24-В).

Чоловіки вшановують Перуна всенічною братчиною біля дубів. Жіноча пара Перуна — Перуниця, Летениця, або Блискавиця (Молонья) святкується на третій день після чоловічої братчини.

Молитвою до Перуна починалась кожна битва: "Слава Богу Перуну Вогнекудрому, який стріли на ворогів верже, і вірно по стежці вперед веде, бо єсть він воїнам суд і честь, і яко златорун - милостив, всеправеден єсть!" (Велесова Книга). З Перуном також пов'язане вчення про переселення душ загиблих воїнів, бо: "Це Він нас веде стезею Правою до брані і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя вічне до Полку Перунового" (11-А). Тут зустрічаємося з поняттям Полку Перунового, яке означає військо, Божественну армію, а також сам військовий похід або саму битву (прю). Звідси й ім'я Перуна.

Полк Перуна живе у Сварзі вічно. Бо до нього входять тільки хоробрі лицарі, які загинули на полі брані і впали, затуливши свою рану рідною землею. Ця грудка землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися: "А по смерті своїй станемо перед Мар-Морією, та щоб сказала вона: "Не можу винити того, яко наповнений землею, і не можу його одділити од неї". І Боги, що там є, скажуть тоді: "Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави" (37-Б).

Страшно було стати рабом, бо раб по смерті своїй у всіх своїх наступних перевтіленнях залишиться лише рабом свого пана, а його душа також належатиме його рабовласнику, тому: "немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те – ніколи!" (8/3). Тут же згадуємо святі слава нашого Великого князя Святослава: "Ліпше потятими бути, аніж полоненими. Мертві бо сорому не мають" (Літопис Руський).

Після битви Мати-Слава прекрасною дівою Магурою ходить по полю, збираючи полеглих. Полеглого русича Магура торкнеться своїм золотим крилом, поцілує в холодні вуста і піднесе свій золотий кубок, повний Води Живої. Тоді Душа загиблого відправиться до Лук Сварожих, щоб поповнити Полк Перунів, і тут він вічно житиме у Сварзі й пам'ятатиме останній поцілунок Магури: "А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже великий! І рече йому Сварог: "Іди, сину мій, до тієї краси вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали, а зараз возрадуються з життя твого вічного" (7-Е). Це вчення про Священний героїзм, думаємо, було відоме ще й нашим козацьким Предкам. Це Мати Слава вселяла в них віру в перемогу й укривала їх Покровом своїх золотих крил.

Мужі українські, згадайте подвиги славетних Пращурів наших, яким заповів Сварог:" Щоб персти ваші утрудились о рала ваші, а мечами своїми здобували Незалежність нашу!" (Велесова Книга).

ПРОВОДИ ПЕРУНА

Коли Його укинули в Дніпро,
Йшли люди берегом, ридали,
До Нього руки простягали:
"О, Боже, дай нам щастя і добро!
Не залишай нас у тяжкий цей час, -
Зостанься з нами - збережи нам Віру,
Дай нам пораду праведну і щиру, -
Рятуй нас, Боже! Не покинь же нас!"

Коли ж за щось чіплявся у воді,
Й занурювався в воду головою, -
"О, Боже, видибай! О, що з Тобою?" -
Кричали люди в розпачі тоді, -
Він видибав і далі плив, і плив...
Коли ж проплив, нарешті вже пороги,
Тоді прийшов кінець Його дороги:
Його Дніпро до берега прибив.
Він зник серед скелястих берегів
У темних хвилях шумовиння й піни.
І слава сяяла з тих скель впродовж віків, -
Безсмертна Слава Лицарів Вкраїни!

Ярун МОТРОНЮК. ЛИХОЛІТТЯ (Уривок з поеми)

Взято з http://ridne.pl.ua/content/view/148/27/

Перун

Перун - найголовніше божество русинів

Є велика ймовірність, що Перун, шанований стародавніми русинами, - найголовніша божественна істота після бога Вседержителя, означав також світлоносне начало. Назва його, що українською та іншими слов'янськими мовами означає грім (пор. грецьк. вогонь; зенд. пеирамунъ, світла, небесна оселя), і вирази: Перун вбив, Перунова стріла та ін. вказують на те, що він володів громом і блискавкою, був громовиком, але, крім того, він, здається, означав видозміну світла. У литовській міфології він названий Перкунасом. Перун був (подібно до Святовита) богом війни та миру; русини клали до його підніжжя зброю і клялися при укладенні угод богом Перуном - Володимир Великий поставив Перуну бовван у Києві, а Добриня (дядько і воєвода його) - у Новгороді. Вогонь був священеою ознакою богослужінь Перунові. За словами Гвагнинія (Kron. W. rsieztwa Moskiew. pols. przekt. X.YII. 485), горів у Новгороді перед ідолом Перуна невгасимий вогонь з дубового дерева. Те ж саме божество під іменем Єсень чи Ясень шанувалось поляками як таке, що дарує плоди земні (Sarnickip. 1028). Атрибутом його у Шелезьку була гора Собот (тобто сонце, що сходить). В пісні карпаторуській згадується: Ґрім-Собота, гора висока¹ чи Громова Собот, таким чиним гора Собот є гора Сонця чи Грому-Перуна. Соботкою називається обряд купальського свята, під час якого палять на горах ватри з дерев². Подібне Перуну божество шанувалося слов'янами у Любеку (Lubeck) під іменем Проне чи Прове, а в адріатичних слов'ян під назвою Берона, що стверджують написи, знайдені в Аквілеї (Jovi Sancto Вегопі tona bono deo Beroni).

¹Див.: Хрестом. церковно-словен. й древно-руск. въ, пользу учен. высш. Гимн. сост. Яковъ Головацкій,въ Ведни 1854. стор. 347

²Наш Густинський літопис пише про те:"Сему Купалу, бесу, ещё донине, по некоихъ, странахъ безумнии память совершаютъ, наченше Юнія 23 дня въ, навечеріє Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далей, сицевымъ, образом (въ Арх. списку прибавлено: соботки на якую память): съ вечера собираются простая чадъ, обоего полу, соплетают себе, вьнцы изъ ядомого зелія, или коренія, и препоясавшеся быліемъ возгнетають огонь, индъ же поставляють зеленую ветвь, и емшеся за руць около обращаются окресть оного огня, поюще своя песни, преплетаюше Купаломъ; потомъ черезъ, оный огонь прескакують, оному бесу жертву себе приносяще". (Полн. собр. русск.лет.II.стр 257.) На нашій Русі зберігся обряд палення вогню, що зветься соботка, ще тільки в горах Саноцького та Ясільського округів та на протележних горах Угрів, де до цих пір напередодні різдва святого Іоанна вночі збираються селяни, особливо молодь обох статей, ставлять Віху із смерекового дерева на високій горі і закладають із сушняку вогнище, підпалюють великий вогонь і, взявшись за руки, підперезані чорнобилем, танцюють, співаючи:

Горішняки, долішняни,
Сходітеся на Собітку -
Спечемо си чорну китку і т.д.

Потім скачуть через вогонь і переганяють через нього худобу. В інших сторонах Галичини не обходять того звичаю, тільки тоді ж надвечір обтикує кожна господиня стріху хати та інших будівель лопухом (Lappa vulgaris) та чорнобилем (Artemisia vulgaris), яким наостанку і підперезуються в той день, щоб (як кажуть) крижі не боліли.

(Головацкий Я. Очерки старославянского баснословия или мифологии. - Львов, 1860. Головацький Я. Виклади давньослов'янських легенд, або міфологія / Переклад Н. Клименка. - К., 1991. - Сю 23-24)

Джерело http://www.bohdan-books.com/catalog/book_176_77/


Світовид	Понеділок, 06.05.2024, 10:05 Приветствую Вас Гість \| RSS Головна \| Регистрация \| Вход